субота, 18 квітня 2015 р.

Презентація другого альбому "Kozak system": звіт-враження.


Вважається, що у скрутні часи необхідно, стиснувши зуби, терпіти. Та думаю, саме тоді варто пам’ятати про мрії, музику та свободу.

Доречно робити недоречні (на перший погляд) речі. Наприклад, поїхати на концерт улюбленого гурту в інше місто. Будуть інші виступи, думаєш собі, ближче, може навіть у місті, де живеш. І нічого, що на їх концерті не був ще жодного разу. Нащо ж створювати собі зайвий клопіт? Та цей клопіт підштовхує зімпровізувати, неочікувано навіть для себе посунути буденне і зайве на другий план і зробити, чого потребуєш.

Про презентацію 27 березня другого альбому гурту «Kozak system» «Живи і люби» дізналася випадково. «Відкриють концерт «Жадан і Собаки» - прочитала в анонсі. Пощастило киянам – таке поєднання. Інформацію сприйнято й посунуто в дальню шухляду пам’яті.

Та за кілька днів до концерту щось перемкнуло в голові – хочу поїхати і все. Голос здорового глузду натякав, що зустрічі із Жаданом та «Собаками в Космосі» не проходили поза увагою в Донецьку. А «Kozak system» виступатиме з концертами ще. Дарма, що жодного разу не чула їх вживу, є ж магічне слово «потім». Та вже протягом цього останнього, найдовшого в часовому просторі року життя показує, що все може бути востаннє. Треба здійснювати жадане зараз: невідомо, чи для всіх наступить завтра.

Саме відчуття того, що робиш ірраціональний вчинок, – надихає. Рідкісну удачу, що «мов птах, сидить на плечі», необхідно хапати за хвіст.


...Публіка у вишиванках, в одязі з національною символікою, тризубами, жовто-блакитними стрічками, дівчатка у віночках. Бійці, що зараз перебувають у Києві: їх запросили «Kozak system». Усі ведуть жваві бесіди, маневрують від танцполу до бару і назад. Чекають початку.

Перед концертом відбулася неочікувана прелюдія. Жінка на сцені, тримаючи в руках примірник нової книги Жадана «Життя Марії», оголосила аукціон. Старт – 350 гривень: хто більше? Виручені кошти, обіцяє вона, використають на потреби наших захисників. Щедрих людей знайшлося немало, і незабаром перший друкований примірник з автографом письменника  передали особі, яка запропонувала за нього 200 доларів.

Нарешті концерт розпочинається. Появою на сцені «Жадана та Собак». Ексцентричним та неочікуваним вступом Сергія Жадана з ненормативною лексикою, яка дивовижним чином вписується в концепцію та не ріже слуху. Далі команда жарить. Знайомі вірші з різних збірок сучасного українського поета, що знаю напам’ять. Знайома музика, тандеми слів й акордів, рядків та мелодій. Тому деру горло, почувши улюблені композиції та добре знані тексти, хоча знаю: наступного дня, що там – після концерту! – хрипітиму, як старий патефон. Та кого це хвилює у ці моменти. «Країна» в n-ний раз переконує, що «я залишаюсь, це моя країна», з усіма цими скаженими фанами української музики та української поезії. Очікувана «Жінка», звісно, звучить остання, за традицією. Один з кращих творів про любов (а їх у літературі не так багато, як на мене).



Виступ запалив публіку. Не хотіли відпускати. Кричали «біс». Ну й отримали свої «Два портвейни» :)

Сергій Жадан – такий собі рокер-революціонер, за духом, за харизмою. Окрема подяка інструменталістам: супровід до текстів  що треба, на рівні. Навіть дивно, як літератор так органічно вписався в музичний проект. Удається це не всім.

Пауза упродовж хвилин 15-ти. Шанувальники українського року знов прямують до бару. Я вже починаю сумніватися, чи не треба було й нам туди зазирнути для більших веселощів.

Головні дійові особи вечора після налаштування апаратури з’являються на сцені із надзвичайно красивою композицією "Зродилися Терки". Але повільною. Тобто драйвовий настрій вже розчинився в паузі, а тут ще мелодійний, баладний початок. О’кей, пісня все одно супер. Голос соліста звучить чисто, чітка вимова, інструментальними партіями по-справжньому насолоджуєшся.



Здалося, що публіка розкачувалася заново. Причина, думаю, - небажання відпускати драйв, а повільні пісні таки його трохи охолоджують. Як і словесні відступи, пояснення, та багато виступів дітей. Ні, діти – молодці: виступати перед ошалілою публікою ще треба зуміти, але їхні тоненькі голоси перекривалися електроінструментами та криками/оплесками/підтримкою залу. Тому загалом вкрай важко було розібрати тексти пісень, що виконували юні артисти. Скажімо так: діти – не рок-формат.



Щодо гурту «Kozak system». Вважаю, що це один з найцікавіших сучасних проектів (з тих, що знаю принаймні). Український фолк круто поєднується з роком. В аутентичному колориті є щось магічне та енергетичне. Класна інструменталка: гітара, бас, перкусія, акордеон, труба! (прямо відкрила для себе цей інструмент, до того не цінувала його соло) надзвичайно вдало поєднуються. Труба звучить впевнено, свіжо (як для рок-колективу), заклично, безапеляційно, драйвово. Усі інструментосоло цікаві, звук якісний, мелодія і гармонія змушують бігати мурах по шкірі, а під нею підігрівають кров. Самобутньо. Гурт має своє обличчя, власний стиль. Хороша подача соліста Івана Леньо: повторюсь, чиста інтонація, насичений тембр, чітка дикція. У харизмі голосу також не відмовиш.



Але на концерті безперервного «плюща» не було, хоча все сподобалося. Драйв був у кількох піснях, заслуханих і переслуханих, звісно, найулюбленіших. «Така спокуслива» таки пролунала :), навіть у дуеті гурту з автором вірша, Дмитром Лазуткіним (приємний сюрприз).



 До речі, на заході було немало гостей: Фоззі («ТНМК») виступав із «Жаданом та Собаками». Скрипаль Василь Попадюк – з «Kozak system». Віртуозні пасажі Попадюка можна було лише побачити: почути неможливо через надрив електроінструментів. У цьому випадку треба або змінювати баланс звуку електрики, щоб «пропустити» скрипку в музичний простір, або ж акустичний інструмент замінити на електричний, інакше її не почують, якби би скрипаль не намагався.

Приємним був фінал концерту. «Сніг» на вірш Жадана пролунав незвичайно: камерно, затишно і глибинно. Мінорна, та не сумна тональність. Без ріжучої туги. Красива й наповнена сенсом композиція. Виконана з автором тексту.




Загалом концерт сподобався і залишив надзвичайно приємні спогади. Був якийсь камерний і домашній. Для своїх. Хоча не всі гості знайомі один з одним :) Спогади ці дають привід більш поважати себе за подібні вчинки: не потім, а зараз. Завжди треба казати «зараз».



Усі світлини з концерту взяті тут: https://www.facebook.com/media/set/?set=a.948822401829249.1073741845.406209552757206&type=3 

субота, 15 червня 2013 р.


Загадковий листок з Ваґнерівського альбому


Ріхард Ваґнер, один з найвідоміших німецьких композиторів, - особистість складна та цікава. За часів свого життя Ваґнер прославився не тільки своїм потужним музичним даром, але й нескінченними боргами та жахливим конфліктним характером. Між іншим, знаменитий німець був улюбленим композитором Адольфа Гітлера та письменника Томаса Манна, який, до речі, відкрито виступав проти фашизму.
В першу чергу композитор відомий як автор опер. Для нього вищою формою мистецтва була «музична драма». Цю концепцію музикант і втілив у своїх оперних творах. Серед наймасштабніших з них можна назвати такі: «Летючий Голландець» (1843), «Тангейзер» (1845), «Лоенгрін» (1848), «Трістан та Ізольда» (1859), «Нюрнберзькі мейстерзінгери» (1867) цикл «Перстень Нібелунгів» (до нього увійшли «Золото Рейну» (1854) «Валькірія» (1856), «Зіґфрід» (1871), «Смерть богів» (1874)). Опери Ваґнера мають грандіозну музичну тканину та суттєво відрізняються від опер його попередників та сучасників своєю структурою: композитор не використовує традиційні форми (арія, дует тощо), а включає великі наскрізні вокально-симфонічні сцени. Твори також відрізняються величезною кількістю лейтмотивів, які виплітають складну оркестрову матерію, накладаючись один на інший, при чому вони часто є не завершеними тонально, присутнє тільки нескінченне нагнітання емоцій, як, наприклад, у циклі «Перстень Нібелунгів».


Проте навіть у музичній скарбниці грандіозного Ваґнера знайшовся зовсім інший за характером твір: «Листок з альбому» (Albumblatt for piano in C major) – п’єса для фортепіяно, датована «Париж, 18 червня, 1861». Цей невеличкий твір був написаний для Поліни фон Меттерніх, особи, що при дворі Наполеона ІІІ була близькою подругою імператриці Євгенії. «Листок з альбому» був своєрідною вдячністю за підтримку музики Ваґнера у Парижі та клопоти щодо постановки його опери у французькій столиці, а також виявом бажання композитора подальшої підтримки княгині.


Безперечно, будь-який твір досконало звучить в оригіналі, проте бувають виключення. Німецький скрипаль ХІХ ст. Авґуст Вільгельмі зробив перекладення п’єси «Листок з альбому» для скрипки, транспонувавши її з До мажору в Ля мажор. На редактора п’єси звернула увагу, бо зустрічала це ім’я раніше. І хоча Вільгельмі не був композитором, не має слави легендарного віртуоза Паґаніні і, на жаль, не дуже відомий навіть в музичних колах, його ім’я врізалося в мою пам’ять, мабуть, вже назавжди. Знаменитий педагог Леопольд Ауер, даючи методичні поради щодо техніки виконання скрипкових штрихів у своїй праці «Моя школа гри на скрипці», згадує його виступ так: «Вільгельмі, великий скрипаль і один з тих, хто прославився своєю фізичною витривалістю, не володів ані хорошою треллю, ані хорошим стаккато. Проте він умів витягувати зі свого Страдіварі найповніші і найпотужніші звуки, які тільки я можу пригадати, бо я чув його в Росії близько сорока чи сорока п'яти років тому». Мене, як прихильника скрипки саме за її магічний чарівний тембр, звук, голос, такий опис виконання вразив: «Як би я могла почути гру Вільгельмі, напевно, цей скрипаль був би одним з найулюбленіших». Так  Вільгельмі став ідеальним скрипалем в моїй голові, в моїй уяві, хоча я не чула його жодного разу. Генрієтта  Зонтаг, знаменита оперна співачка, а пізніше й венгерський композитор і піаніст Ферец Ліст пророкували йому славу Паґаніні. Виявилося, що деякі записи виступів  Вільгельмі  збереглися, проте якість перших фонозаписів суттєво відрізняється від сучасних. Тому, на жаль, неможливо насолодитись його виконанням на дуже старих записах так, як на живому концерті.


Вільгельмі став додатковою ланкою у творчому синтезі: композитор – редактор-перекладач – виконавець – слухач. Досить довгий ланцюжок. В інших видах мистецтва є тандем з двох складових: письменник – читач, художник – споглядач тощо. Але слухач не може сприйняти музичний твір, взявши в руки ноти, навіть якщо він вміє з легкістю читати їх й чути внутрішнім слухом. Бо виконавець вносить своє прочитання, стиль, манеру, внутрішні духовні та інтелектуальні ресурси, ставлення до твору. Саме завдяки праці Вільгельмі скрипалі мають можливість виконувати цей шедевр. І в дуеті мелодія стає ще більш ніжною, щирою та світлою.



video
                                                                 (виконує Олег Криса)


Після перших акордів вступу фортепіяно  лунає  голос скрипки  – як легкий свіжий вітерець, що залетів у сонячний день через відкрите вікно і закружляв у таночку прозорий тюль. Вітерець проливається разом із денним світлом по всій кімнаті, раптом підхоплює аркуші старого альбому…і один з них падає на рояль. Що на ньому? Стара світлина? Олівцевий малюнок? Чи загадкова поезія? В будь-якому разі вітерець оживив давній спогад, що тепер проникає у думки та реанімує колишні почуття. Вітер стає все сильнішим, він гне дерева за вікном, а у кімнаті знов піднімає листок з новою силою. Він вихором крутиться у повітрі, а скрипка розказує про найемоційніші моменти цього спогаду, примушуючи пережити їх з новою силою, як вперше. І ось…все заспокоюється: листок повертається на своє місце, це був лише спомин. Знову світла кімната з відкритим вікном. Сонячні промені струменять крізь фіранку. Вітерець повністю стих.

понеділок, 3 червня 2013 р.




Вічна музика Самюеля Барбера

(рецензія на музичний твір - концерт для скрипки з оркестром)



Концерт для скрипки з оркестром Самюеля Барбера, несправедливо маловідомого в широких колах композитора, є, безперечно, одним з найкращих музичних творів в історії людства.
Барбер, як і більшість видатних композиторів, почав займатися музикою ще в дитинстві. Композитори ХХ ст. відзначаються прямо таки моцартовським даруванням: Барбер, подібно до іншого велетня тієї епохи С. Прокоф’єва, також написав свою першу оперу у 10 років ( «The Rose Tree»). Наслідуючи виконавський шлях Великого Баха, юний музикант встиг попрацювати у місцевій церкві органістом. Самюєль навчався у Кертісовському інституті музики у Філадельфії за трьома фаховими напрямами: фортепіано, композиція та вокал. Свій перший оркестровий твір «The School for Scandal» («Школа лихослів’я») Барбер написав у 21 рік, і вже через 2 роки він був виконаний Філадельфійським оркестром. Його твори виконували такі видатні музиканти як Володимир Горовіц, Франсіс Пуленк, Леонтіна Прайс та інші. Найвідоміший твір Барбера «Adagio for Strings» («Адажіо для струнних» – повільна частина зі струнного квартету опус 11) пролунав у виконанні Симфонічного оркестру NBC у 1938 р. Диригував Артуро Тосканіні. Маестро рідко виконував твори американських композиторів, проте після  першої ж репетиції про «Адажіо» він сказав: "Semplice e bella" («Просто й прекрасно»).
У 1939 р. філадельфійський підприємець Самюель Сімеон Фелс доручив Барберу написати скрипковий концерт для Ізо Брізеллі, чим опікуном Фелс і був. Композитор поїхав у Швейцарію і почав працювати над першими двома частинами. Барбер планував там закінчити твір у жовтні, проте через початок Другої світової війни автор змушений був повернутися до США. Брізеллі із захопленням прийняв дві перші частини концерту. Не дочекавшись третьої, він показав рукопис своєму нью-йоркському наставнику Альберту Мейфу. Той висловив негативну критичну оцінку й написав Фелсові, що для Брізеллі концерт має написати спеціаліст більш високого рівня, на кшталт його самого, Мейфа. Але фінал концерту не сподобалася й самому Ізо. Удвох із Фелсом вони намагалися вмовити Барбера переробити останню частину, мотивуючи технічною легкістю для сучасного скрипаля та величезною різницею порівняно із першими двома. В результаті Барбер та Брізеллі розірвали свою домовленість. Скрипаль був не задоволений ідейно-художньою невідповідністю одна одній частин концерту  й технічно-виконавською стороною. Композитор у свою чергу не хотів нічого міняти у творі. Він сказав, що не може знищити частину, в яку він щиро вірить як мистець. В подальшому концерт виконали Герберт Баумель, Альберт Спландінґ, Еда Керсі та інші. Скрипковий концерт Самюеля Барбера став одним з творів, що найчастіше виконувалися упродовж ХХ століття. Музичні критики говорять, що саме  тут вперше проявився індивідульний стиль композитора. В його творчості поєднуються романтична традиція  та неокласицистичні риси. 





Вже перший акорд розливає в повітря ніжність, таку тендітну та камерну, на яку спроможна тільки скрипка, тільки космічні можливості музики. Звуковий струмочок ллється золотавим кольором, дуже світлим, як сонячне проміння. Цей енергетичний струмінь рветься вище, йому мало свободи й простору, він прагне більшого і вибухає на поверхні. Енергія світла прямує в небо і атомами розчиняється в потужному голосі оркестру. Звуковий буревій змінюється на сутінковий спокій, в який ступає одним-єдиним акордом рояль, даючи можливість висловитися богині цього дійства – скрипці. У легкому пасажі чується її дихання, рух скрипкових легенів, що потребують більше повітря, і тому все стає більш виразним й схвильованим з кожним звуком. Соло зливається з оркестром – проливається з неба й із землі: грандіозна гармонія світу та душі, оркестру та скрипки. Ця енергія досягає вершини й фонтанує безмежним золотим сяйвом, не залишаючись байдужим до жодної тіні.
  Завершується перша частина інтимною розмовою кількох інструментів: їхня бесіда – то відпочинок після емоційного оркестрового феєрверка.
Друга частина, можливо, є найгеніяльнішою музикою. В ній є Бог. Це музика з неба. Це Музика Неба. Вона спускається срібними нитями з нескінченного верхнього простору, щоб вирвати з безодні, з особистого внутрішнього цвинтаря схований дух. І жодна людська вивра не може протистояти небесному дощу: вона не втримає душу на дні. Душа хоче підняти свою голову догори і прямувати туди, хоче напитися чарівним дощем. Колір вступу й лейтмотиву – присмерково-пасмурний, тьмяно-сіро-синій. Потім, ніби за  японською буддистською легендою, ніжний спів гобою спускає душі чудесне рятівне павутиння: присмерковість світлішає.
Соло скрипки, що лунає після оркестрового вступу, то сповідь душі, її біль та страждання, надії і мрії, найдорогоцінніші та найпотаємніші. Скрипка спочатку несміливо оповідає, але з часом все більш розкриває свій внутрішній всесвіт, все відвертіше розказує про свої почуття й переживання, і звуки вже малюють веселкову гамму почуттів музики. Найбільшу свою таємницю виплескує скрипка під супровід струнного тремоло та несміливого духового соло, які причаїлися, слухаючи  спів її джерельного голосу, що в наступну мить зливається з божественним оркестром, заповнює все аквамариновою чистотою. Ця абсолютна духовна відвертість вибиває ґрунт з-під ніг, шматує серце, викликає спазму в горлі, в душі, вивертає навиворіт все єство, не дає шансу стримати сльози, виштовхує зсередини щось таке знайоме та незнайоме, що виявило себе нарешті. То майже сакральне очищення.
Звісно, не чула всіх творів для скрипки, що є й були, але апріорі саме в цій шедевральній частині концерту живе душа скрипки, душа музики, людини, світу. Звучання грає тонами та барвами, насичує киснем дух, очищує найржавіші внутрішні струни.
Третя частина – невпинний рух, Perpetuum Mobile. Феєрична звукова хуртовина, що породжує енергію життя. Здорова бадьора жива музика. Певною мірою солістом в цій частині можна назвати оркестр. Саме в його партії є натяк на мелодійні уривки. Скрипка ж демонструє тут свій технологічний арсенал – безперервне тріольне цунамі, невгамовне  й невтомлене.
Безумовно, найскрипковіший концерт з існуючих. Твір, що розкрив усі барви оркестру та художні надможливості скрипки. Барбер відкрив її душу. Повністю. Він підніс художність й музичність цариці на фантастичну недосяжну вершину, на яку хочеться прямувати з кожним кроком.

P.S. І про яку техніку може йти мова?