Вічна музика Самюеля Барбера

(рецензія на музичний твір - концерт для скрипки з оркестром)

Концерт для скрипки з оркестром Самюеля Барбера, несправедливо маловідомого в широких колах композитора, є, безперечно, одним з найкращих музичних творів в історії людства.

Барбер, як і більшість видатних композиторів, почав займатися музикою ще в дитинстві. Композитори ХХ ст. відзначаються прямо таки моцартовським даруванням: Барбер, подібно до іншого велетня тієї епохи С. Прокоф’єва, також написав свою першу оперу у 10 років ( «The Rose Tree»). Наслідуючи виконавський шлях Великого Баха, юний музикант встиг попрацювати у місцевій церкві органістом. Самюєль навчався у Кертісовському інституті музики у Філадельфії за трьома фаховими напрямами: фортепіано, композиція та вокал. Свій перший оркестровий твір «The School for Scandal» («Школа лихослів’я») Барбер написав у 21 рік, і вже через 2 роки він був виконаний Філадельфійським оркестром. Його твори виконували такі видатні музиканти як Володимир Горовіц, Франсіс Пуленк, Леонтіна Прайс та інші. Найвідоміший твір Барбера «Adagio for Strings» («Адажіо для струнних» – повільна частина зі струнного квартету опус 11) пролунав у виконанні Симфонічного оркестру NBC у 1938 р. Диригував Артуро Тосканіні. Маестро рідко виконував твори американських композиторів, проте після  першої ж репетиції про «Адажіо» він сказав: "Semplice e bella" («Просто й прекрасно»).

У 1939 р. філадельфійський підприємець Самюель Сімеон Фелс доручив Барберу написати скрипковий концерт для Ізо Брізеллі, чим опікуном Фелс і був. Композитор поїхав у Швейцарію і почав працювати над першими двома частинами. Барбер планував там закінчити твір у жовтні, проте через початок Другої світової війни автор змушений був повернутися до США. Брізеллі із захопленням прийняв дві перші частини концерту. Не дочекавшись третьої, він показав рукопис своєму нью-йоркському наставнику Альберту Мейфу. Той висловив негативну критичну оцінку й написав Фелсові, що для Брізеллі концерт має написати спеціаліст більш високого рівня, на кшталт його самого, Мейфа. Але фінал концерту не сподобалася й самому Ізо. Удвох із Фелсом вони намагалися вмовити Барбера переробити останню частину, мотивуючи технічною легкістю для сучасного скрипаля та величезною різницею порівняно із першими двома. В результаті Барбер та Брізеллі розірвали свою домовленість. Скрипаль був не задоволений ідейно-художньою невідповідністю одна одній частин концерту  й технічно-виконавською стороною. Композитор у свою чергу не хотів нічого міняти у творі. Він сказав, що не може знищити частину, в яку він щиро вірить як мистець. В подальшому концерт виконали Герберт Баумель, Альберт Спландінґ, Еда Керсі та інші. Скрипковий концерт Самюеля Барбера став одним з творів, що найчастіше виконувалися упродовж ХХ століття. Музичні критики говорять, що саме  тут вперше проявився індивідульний стиль композитора. В його творчості поєднуються романтична традиція  та неокласицистичні риси. 

Вже перший акорд розливає в повітря ніжність, таку тендітну та камерну, на яку спроможна тільки скрипка, тільки космічні можливості музики. Звуковий струмочок ллється золотавим кольором, дуже світлим, як сонячне проміння. Цей енергетичний струмінь рветься вище, йому мало свободи й простору, він прагне більшого і вибухає на поверхні. Енергія світла прямує в небо і атомами розчиняється в потужному голосі оркестру. Звуковий буревій змінюється на сутінковий спокій, в який ступає одним-єдиним акордом рояль, даючи можливість висловитися богині цього дійства – скрипці. У легкому пасажі чується її дихання, рух скрипкових легенів, що потребують більше повітря, і тому все стає більш виразним й схвильованим з кожним звуком. Соло зливається з оркестром – проливається з неба й із землі: грандіозна гармонія світу та душі, оркестру та скрипки. Ця енергія досягає вершини й фонтанує безмежним золотим сяйвом, не залишаючись байдужим до жодної тіні.

  Завершується перша частина інтимною розмовою кількох інструментів: їхня бесіда – то відпочинок після емоційного оркестрового феєрверка.

Друга частина, можливо, є найгеніяльнішою музикою. В ній є Бог. Це музика з неба. Це Музика Неба. Вона спускається срібними нитями з нескінченного верхнього простору, щоб вирвати з безодні, з особистого внутрішнього цвинтаря схований дух. І жодна людська вивра не може протистояти небесному дощу: вона не втримає душу на дні. Душа хоче підняти свою голову догори і прямувати туди, хоче напитися чарівним дощем. Колір вступу й лейтмотиву – присмерково-пасмурний, тьмяно-сіро-синій. Потім, ніби за  японською буддистською легендою, ніжний спів гобою спускає душі чудесне рятівне павутиння: присмерковість світлішає.

Соло скрипки, що лунає після оркестрового вступу, то сповідь душі, її біль та страждання, надії і мрії, найдорогоцінніші та найпотаємніші. Скрипка спочатку несміливо оповідає, але з часом все більш розкриває свій внутрішній всесвіт, все відвертіше розказує про свої почуття й переживання, і звуки вже малюють веселкову гамму почуттів музики. Найбільшу свою таємницю виплескує скрипка під супровід струнного тремоло та несміливого духового соло, які причаїлися, слухаючи  спів її джерельного голосу, що в наступну мить зливається з божественним оркестром, заповнює все аквамариновою чистотою. Ця абсолютна духовна відвертість вибиває ґрунт з-під ніг, шматує серце, викликає спазму в горлі, в душі, вивертає навиворіт все єство, не дає шансу стримати сльози, виштовхує зсередини щось таке знайоме та незнайоме, що виявило себе нарешті. То майже сакральне очищення.

Звісно, не чула всіх творів для скрипки, що є й були, але апріорі саме в цій шедевральній частині концерту живе душа скрипки, душа музики, людини, світу. Звучання грає тонами та барвами, насичує киснем дух, очищує найржавіші внутрішні струни.

Третя частина – невпинний рух, Perpetuum Mobile. Феєрична звукова хуртовина, що породжує енергію життя. Здорова бадьора жива музика. Певною мірою солістом в цій частині можна назвати оркестр. Саме в його партії є натяк на мелодійні уривки. Скрипка ж демонструє тут свій технологічний арсенал – безперервне тріольне цунамі, невгамовне  й невтомлене.

Безумовно, найскрипковіший концерт з існуючих. Твір, що розкрив усі барви оркестру та художні надможливості скрипки. Барбер відкрив її душу. Повністю. Він підніс художність й музичність цариці на фантастичну недосяжну вершину, на яку хочеться прямувати з кожним кроком.

P.S. І про яку техніку може йти мова?